Чому я працюю із пенсіонерами?

Пенсіонери та особи похилого віку в спорті -- явище особливе. Душа старіє тоді, коли починаєш любити свої хвороби і розказувати про не друзям за обідом або вечерею. Так казала моя тренер Антоніна Іванівна. Для мене вона є своєрідним прикладом, ій далеко за 60, а вона досі робить вправи на рівні із молодими.
Ще в Києві я ходила до неї в групу на 16.00 разом із пенсіонерами. З ними прикольно, вони завжди приходять вчасно, вправи роблять старанно не базікають під час заняття, після того виходять із класу з почуттям виконаного обов'язку. Особливо мені подобалося те, як вони роблять вправи, завжди рівно стільки скільки каже тренер, не стогнуть і не кажуть що забагато, або давайте сьогодні цього не робити. Пізніше я пішла на роботу і в пенсіонерську групу я вже не встигала, ходила на 19.30 разом із дівчатами й хлопцями свого віку, але мені так не дуже подобалося, хлопці робили вправи тільки для плечей і рук, потім довго роздивлялися свої м'язи в дзеркало хвалилися мобілками. Дівчата завжди базікали, залицялися до хлопців, махлювали на вправах.
Потім я переїхала в Америку, і почала займатися йогою, місяців через 8 мене помітила викладачка і сказала, що не погано було б мені сертифікуватися. Я сказала, що в мене немає вільних пару тисяч баксів на сертифікат викладача йоги. Але їй потрібен був сайт, ми уклали усну угоду, я їй пишу сайт, вона -- оплачує сертифікацію. Пізніше вона мене запросила, бути її асистенткою на заняттях із йоги у будинку людей похилого віку, я погодилася, частково із нудьги частково для того, щоб мати більше спілкування із людьми.
Коли ми туди прийшли я була дещо шокована, цей заклад виявився в чорному кварталі, його "клієнти" одинокі, старіючі афро-американці, якими опікується соціальна служба міста. Звісно квартал не найбагатший, але оскільки заклад державний порядок обладнання чистота -- на рівні. Інвалідів і самотніх дуже багато, смуток у них в очах страшенний, кажуть, якщо діти туди здають своїх батьків, то більше ніж півроку вони там не витримують і зовсім не через неякісне обслуговування, а через саму атмосферу самотності, і старості. Але деякі вмирати зовсім не хочуть, вони приходять до нас на заняття, люди дуже різні, зараз у нас одні жінки, середній вік 70 років. Практично всі спортом ніяким не займалися, тому вправи -- найпростіші, але найбільше вражає ефект, коли через кілька занять вони відкривають у собі здатність згинатися там де вже років 20 нічого не згинається. Вони стараються, перемагаючи зайву вагу та цукровий діабет, скручуються, витягуються згинаються. Мені подобаються їх задоволенні обличчя коли вони виходять із заняття.
Ще одна причина, чому я це роблю полягає у тому, що далеко-далеко від мене через океан, і кільки тисяч миль звідси живуть мої власні дід і бабуся, яким обом близько 80. І вони теж за мною сумують, можливо почуваються самотніми. Вірю в кругообін добра в природі, і можливо до них також хтось приїде, розважить, звеселить і їм уже не буде так самотньо.